Часто дитина відчуває, що основна мета батьківських слів і дій – змусити її робити те, що вона не хоче. Інколи малеча справді не може виконати вказівки так швидко, як від неї цього вимагають. Адже почасти дорослі не враховують, що будь-яка навичка потребує часу для її закріплення. А отже – багаторазових повторювань. Чи ґудзики застібати, чи ложкою користуватися — усе це вдається не відразу, варто потренуватися.

Коли батьки використовують наказову стратегію щодо дитини, їй здається, що волю пригнічують. Дитина починає сприймати маму чи тата як ворожу, небезпечну людину.

Вона продовжує любити батьків, але водночас починає не дуже їм довіряти, побоюватися. Це може поступово призвести до його відчуження, замкнутості. З віком дитина навчиться хитрувати, брехати.

Батьки ризикують втратити те найважливіше, що уможливлює їхній вплив на дітей — довіру. І в ту мить, коли ваш син чи донька опиниться в небезпеці, ви про це можете не дізнатися. Дитина приховуватиме все, що з нею відбувається. Адже батькам щось може не сподобатися, і тоді її насварять або навіть покарають. Отже, авторитарна батьківська стратегія тільки залякує дітей і відштовхує їх від батьків, дорослі не стають для них авторитетом.

Діти не чують, бо їм пояснюють надто детально
Перша причина може звучати парадоксально: малюки нас не чують, бо ми все-все пояснюємо. Дорослі розмовляють з дітьми мовою обґрунтованих аргументів.

Психологиня Лілія Дубінська у своїй книзі наводить приклад пояснення мами своєму трирічному сину: «Зараз мусиш посидіти тихенько й не відволікати тата. У тата — термінова робота. Коли впорається, як належить, то заробить грошей. Тож ми зможемо купити тобі іграшку. А якщо не справиться, тоді на нього розгнівається начальник. Він звільнить тата. І в нас не буде грошей. Тому не кричи й не заважай татові працювати».

Дорослим може справді здаватися, що тут все дуже детально аргументовано та ясно. Але дитина, на жаль, часто не усвідомлює сказаного Більшість зі сказаного – це частина особистих цінностей дорослої людини, що формувалися роками на основі досвіду.

Варто запитати себе: «Що таке робота для дитини? Предмет, кімната, іграшка чи людина? Сидіти за комп’ютером та натискати на кнопочки? Може хіба що сісти поруч, спробувати наскільки то весело працювати за ноутбуком. Про гроші постійно щось говорять, а де вони беруться, можливо їх можна надрукувати? Про звільнення годі й пояснювати, це покарання? І до чого тут бажання просто зараз погратися з татом? Якщо є потреба в його увазі та турботі».

Прохання дитини – не лише про прохання
Дорослі подекуди забувають, що дитина не послуговується «дорослою мовою».

Прохання дитини погратися з нею свідчить не лише бажання гри. Це означає, що з дорослими їй весело та добре, вона так почувається потрібною та важливою. У цей час вона знає, що мама та тато її люблять, приділяють їй час. Але малюк ще не вміє пояснити свої почуття та взагалі тільки вчиться їх розрізняти та дослухатися до себе.

Негативні висловлювання дорослих демотивують дітей
Негативні висловлювання про дітей можуть ображати, демотивувати, робити боляче малечі. Подекуди батьки можуть вживати образливі слова на адресу дитини, наприклад, назвати дитину хуліганом, нечупарою чи навіть бовдуром.

У таких випадках діти почасти ігнорують прохання батьків, а ті не можуть збагнути, чому ж дитина «не виправляється» і чому докори не працюють. Із віком дитина починає вже на ці коментарі відповідати також грубо та зухвало. Це може бути захисною реакцією, щоб спинити потік негативу від батьків.

Батьки люблять не за поведінку, а просто так
Прийняття батьків повинне бути повним, без оцінок. Малечі важливо розуміти, що її люблять не за чемну поведінку, а просто так.

Поведінці та побудові взаємин із людьми діти вчаться не зі слів дорослих про те, що потрібно бути ввічливими, чемними. Вони наслідують приклад, дивлячись саме на вчинки дорослих. Для дітей ми є зразком поведінки та далі вони відтворюють ті моделі, що застосовувалися до них самих.

Гнів батьків та гнів дітей
Батьки можуть гніватися на те, чому дитина зараз не розуміє те, що з неї вимагають. А малюк гнівається на батьків, бо ті не розуміють, що ж зараз потрібно йому. Дорослі намагаються донести свою інформацію через розум, а дитина ж керується емоціями.

Образу дитина також може проявляти, як її батьки – через крик і покарання. На кшталт, «Ось покричу їм – знатимуть тоді, як зі мною поводитися». Усі ми однаково потребуємо розуміння та співпраці через любов та довіру.

Виховувати — означає змінюватись і самим
Відповідальність за все, що відбувається з дитиною, лежить винятково на дорослих. Якщо малюк «якийсь не такий, як я хочу», можливо, я вибудовую не так із ним стосунки. Звісно, це простіше думати, що погані вчинки дитини це виключно її кепський характер. А звички аналізувати свої слова, вчинки, звернені до малечі, у дорослих може й не бути, тому виникають різні непорозуміння.

Варто навчитися передусім «віддзеркалювати» почуття своєї дитини. Чому це необхідно? Дитина може не знати, що саме відчуває в цю мить, а почувати себе щасливо або нещасно.

А отже перше, що можна зробити: допомогти дитині назвати свої почуття. Це буде і частиною розвитку емоційного інтелекту. Наприклад, коли дитина падає ми можемо обійняти, дати виплакатися, та підкреслити, що нам дуже прикро, що малеча спіткнулася, що їй зараз боляче, що це така неприємність, яка сталася несподівано.

Прийняти почуття дитини
Цей метод відрізняється від віддзеркалення тим, що дорослому не потрібно називати почуття дитини. Дорослий просто приймає те, що сама дитина розповідає про свої переживання. Приймає доброзичливо, спокійно і без оцінок.

Що важливо для батьків? Приймати почуття дитини без страху і засудження, не оцінюючи їх як «погані» чи «неправильні». Також не звинувачувати себе в тому, що ці почуття виникли через мої дії. Варто навчитися проявляти терпіння та мужність, аби витримати бурю емоцій і\або негативні реакції малюка. Важливо також контролювати спокусу миттєво припинити цей емоційний вибух, тобто не намагатися зупинити плач, агресію чи образу через власний емоційний дискомфорт (типу «я більше не можу це терпіти»).

«Обіцянки — цяцянки». Чи варто на них покладатися?
Не слід вимагати обіцянок від дітей, адже це не дає результату для їхніх вчинків. Для батьків це може бути шкідливо емоційно. Вони часто сильно переживають через те, що «дитина обіцяла, але не виконала». Варто розуміти, що процес розвитку вольових функцій головного мозку відбувається поступово. У маленьких дітей ці функції ще не сформовані, а у підлітків – тільки в процесі розвитку.

Мотивація батьків та дитини, коли вони «домовляються й обіцяють» щось одне одному, цілком відмінна. Дорослі прагнуть до розумного упорядкування часу і дій. Діти — до відстрочення небажаної події.

Замість того, щоб вимагати від дитини нереалістичних обіцянок, дорослому слід: чітко та ясно висловити вимоги щодо поведінки дитини; адекватно оцінити свої можливості для забезпечення цієї поведінки відповідно до встановлених вимог; у визначений час «Ч» самостійно організувати необхідну поведінку та дії, не покладаючись на те, що це зробить дитина.