Найчастіше діти їдуть у літній табір у ранньому підлітковому віці — 9–12 років. Це період, коли дитина вже має своє коло спілкування, сформовані інтереси та вподобання. Якщо досі дитина ще дивилася на світ очима батьків, то тепер починається знецінення батьківської фігури: мама і тато перестають бути єдиними авторитетами, натомість ними стають вчителі, тренери на спортивній секції, відомі співаки чи блогери. Це особливо болісний момент для батьків — прийняти, що моя думка як мами чи тата вже не має визначальної важливості для дитини. Під час літніх таборів я спостерігаю цей надзвичайно цікавий процес зростання нової ідентичності дитини: це вершки, які настоялися і починають трансформуватися у новий продукт. Досвід літнього таборування важливий і потрібен, як дітям, так і їхнім батькам. Це сприяє процесам сепарації та дорослішання. І на це є щонайменше 5 причин.

Пожити без батьків і дозволити собі сумувати
Поїздка у табір — це, перш за все, фізичне відділення: дитина їде у незнайоме місце, де перебуватиме у колі однолітків, де і простір, і діти є новими для усіх. Це ідеальна ситуація, щоб дитина зрозуміла: хто я насправді? Що мені подобається? Можливість спробувати різні активності у таборі — спортивні заняття, живопис, ігри — все це дає дитині змогу сформувати свою ідентичність. Коли батьків немає поруч, діти починають шукати нових авторитетів у своєму полі зору — ними стають інструктори табору і допомагають дітям вибудувати власні внутрішні опори, на які можна буде покластися у дорослому самостійному житті.

Фізична дистанція з батьками часто призводить до сумування дітей. Ми звикли думати, що все добре, якщо дитина весела, а якщо вона сумна — треба негайно із цим щось робити. Маємо змінити це уявлення: я пояснюю дітям, що сумувати можна, це — нормально, боятися і тривожитись — теж ок. Про усі ці почуття ми говоримо під час занять у групі, тоді діти розуміють, що сумувати чи не впоратися із чимось — не соромно, і це може статися із кожним. Це допомагає адаптуватися до нових умов.

Налагодити свій побут і приборкати паніку батьків
Вдома дитині все знайоме і рідне: є зручне ліжечко, своя улюблена кімната, комфортні умови. В таборі все трохи інакше: тут треба ділити кімнату з іншими, все незвичне і напевне не таке зручне, як удома. Проте розвиток неможливий без розширення власної зони комфорту. У перші 3 дні табору відбувається період адаптації дітей. Саме тоді найактивніше працюємо із батьками, адже вони намагаються на відстані розв’язувати побутові проблеми своїх дітей: хтось десь забув капці, загубив кепку, у душ черга, в кімнату налетіли комахи — таких ситуацій безліч. Тому вчимо батьків дозволяти своїм дітям стикнутися із цими труднощами і дати їм можливість самостійно вирішити ці негаразди, а не керувати дітьми на відстані у телефонному режимі. Дітей вчимо не скаржитися чи нарікати, а повідомляти про проблему і потребу, щоб інструктор або друзі могли допомогти. Коли батьки не панікують у розмовах телефоном, діти швидше адаптуються і вчаться покладатися на себе у побуті.

Навчитися відповідальності на практиці
У нас є таборова одиниця — рій: група дітей приблизно одного віку. Кожен рій обирає свого ройового — це міні-передвиборча кампанія: охочі стати ройовим мають розповісти, чому саме його мають обрати, який досвід відповідальності він має, які його навички допоможуть бути хорошим ройовим. Далі діти анонімно голосують. Ройовий — це своєрідний помічник інструктора: він має уміти зорганізувати свою групу, щоб усі вчасно прийшли на збірку чи на заняття, нагадати поприбирати в кімнаті, знати, де кого можна знайти тощо. Це класний досвід лідерства і відповідальності. Звісно, не завжди все вдається: вчора, наприклад, рій почав критикувати свого ройового. Ми зібралися, щоб обговорити цю ситуацію: вислухали нарікання рою, ройовий сказав про свою позицію, і ми спільно шукали рішення. Перше емоційне рішення, яке пропонували діти — змінити ройового. Тоді інструктори допомогли збільшити коло варіантів вирішення конфлікту, окрім як скидання з посади. Це розширює кругозір дітей. Зрештою, вони домовляються, хто зможе допомагати із певними обов’язками, а комусь доводиться прийняти необхідність дотримуватися правил.

Навчитися чути одне одного
У сучасних дітей дуже яскраво виражена одна спільна риса — їм складно почути іншого. У кожного на думці «Я». Стикаюся із цим досить часто на своїх заняттях: діти перебивають інструктора та одне одного, зривають заняття. Насправді ж чути співбесідника — одна із найважливіших навичок і запорука ефективної комунікації: висловити свою думку, почути думку іншого і спільно знайти рішення, яке задовольнить усіх. Саме у таборі можна прокачати свої навички командного гравця і навчитися не уникати конфліктів, а навпаки — вирішувати їх та зрозуміти, що таке відповідальність, як особиста, так і колективна.

Найбільше діти люблять вечірню рефлексію, де по черзі розказують, що відбувалося за день: що сподобалося, а що ні, діляться своїми міркуваннями. Це єднає та зближує, адже тут чують кожного.

Спробувати «дозволене недозволене»
У таборі можна отримати щеплення від перфекціонізму. Кожна мама хоче, щоб усі речі були чистими, а дитина виглядала ідеально. У таборі є свобода дій: після дощу можна помісити багнюку і не вислуховувати після цього нарікань мами, що речі забруднились. Влаштовуємо для дітей смугу перешкод або болотяні змагання — там вони долають труднощі, перепони, свої страхи. Приходять після того брудні з ніг до голови, але неймовірно щасливі. Речі завжди можна випрати, себе помити. А позитивні емоції, щасливі миті дитинства, нові друзі, долання перешкод та пригоди залишаться назавжди. Згодом, усе це допоможе дитині пройти складні етапи дорослішання.