Природно, що чим менша дитина, тим простіше і коротше ви повинні викласти суть справи. Подробиці можна відкласти на той час, коли вона трохи підросте. Звичайно, набагато легше, якщо дитина задає питання, тим самим, даючи дорослому зрозуміти, що саме її цікавить. Але прийомні діти іноді неохоче піднімають тему усиновлення, можливо, тому що почуваються зрадженими власними батьками або тому що колись їм сказали, що ця тема закрита для обговорення. Батьки в таких випадках повинні взяти ініціативу у свої руки і самі почати розмову або хапатися за найменшу можливість обговорити це питання. У той же час потрібно бути дуже обережними, щоб не зайти надто далеко, говорячи про минуле дитини.

Надто часта, нав'язлива згадка теми усиновлення, швидше за все, означає, що батьки в цьому питанні ще відчувають себе некомфортно. Дитина може витлумачити подібну нав'язливість наступним чином: "Ми постійно пам'ятаємо про те, що ти прийомна". Їй весь час нагадують, що вона інша. Вихід такий: зачіпати цю тему треба тільки в доречних ситуаціях, коли той факт, що дитина прийомна дійсно має значення і згадка про це необхідна.

Розмову про усиновлення прийомні батьки повинні почати з самого початку - з початку дитини. Це означає, що потрібно розповісти про її народження, про ті місця, де вона жила, перш ніж потрапив в цю сім'ю. Адже життя дитини починається не з того моменту, коли її всиновили, хоча сам малюк може і не пам'ятати свого минулого, а батьки не мати про нього достатніх відомостей.

До біологічних батьків дитина повинна ставитися як до реальних людей, у яких є ім'я та прізвище (якщо вони відомі), які існують в дійсності, хоча і не є частиною повсякденного життя дитини.

Батькам слід заздалегідь обговорити спосіб, як зародити в дитині співчуття до біологічних батьків. Можна сказати, що вони були людьми, які потрапили у важкі обставини, які у своїх діях, можливо, не думали про наслідки. Коли для них вагітність стала фактом, вони прийняли важке рішення, яке, як вони думали, було єдино правильним і кращим для дитини. Прийомні батьки повинні постаратися передати самовідданість рішення, наприклад, такими словами: "Твоя мама віддала тебе на усиновлення, оскільки дуже тебе любила".

Психотерапевт Клаудіа Джует Джеррет вказує на те, що навіяна дитині думка про любов до неї прийомних батьків може доставляти їй певне занепокоєння. Дитина буде хвилюватися: а раптом мої прийомні батьки люблять мене не так сильно, і теж віддадуть на виховання іншим людям. Коли дитина стає старшою, у неї знову можуть виникнути деякі труднощі, оскільки вона буде підсвідомо пов'язувати любов з передачею на усиновлення. Коли дитина полюбить, вона захоче бути завжди поруч з об'єктом своєї любові, і їй важко буде повірити в те, що хтось може добровільно розлучитися з людиною, яку вона любить. Дуже важливо сказати прийомній дитині, що її біологічні батьки, звичайно, любили її і що прийняти рішення про розставання з нею їм було дуже важко, але вони думали насамперед про те, що такий вихід буде найкращим для неї. Джеррет пропонує батькам додати також, що, можливо, біологічні батьки часто думають про неї і зараз.

Необхідно переконати дитину в тому, що біологічні батьки віддали її на усиновлення, тому що вони були не в змозі піклуватися про дитину взагалі, а не тому що саме з нею щось було не в порядку. Коли дитина досягне підліткового віку, дорослі можуть розповісти їй про те, що таке виховання дітей, які труднощі виникають при цьому і яких правил повинні дотримуватися батьки. Потім вони можуть обговорити можливі причини, за якими біологічні батьки не змогли впоратися з вихованням дитини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що батькам краще не приховувати від дітей?...

Важливо, щоб дитина знала, що є тисячі дітей, які були усиновлені, або які живуть тільки з одним біологічним батьком. Вона повинна розуміти, що прийомна дитина - це не екстраординарне явище, і чітко уявляти собі, що є багато дітей, які опинилися в подібних обставинах.

Дитина повинна усвідомити собі: незважаючи на те, що у неї є біологічні батьки, відповідальність за неї несуть саме його усиновителі, і так буде завжди. Батькам же не слід думати, що їхня дитина і так знає, що вона усиновлена на все життя, адже вона один раз уже втратила своїх батьків. Ми повинні сказати своїм дітям прямо, що ми плануємо бути їх матір'ю або батьком завжди, навіть якщо ми одного разу виїдемо в кругосвітню подорож.

Коли батьки в змозі відповісти на запитання дитини, вони повинні зробити це чесно. Але якщо вони чогось не знають, то вони можуть поділитися з дитиною своїми припущеннями, наприклад, так: "Ми не знаємо, скільки років було твоїй мамі, але більшості жінок, що віддають своїх дітей на усиновлення, близько двадцяти. Напевно, і твоя мама була ще дуже молода".

Далеко не кожна згадка про усиновлення повинна проходити в якійсь урочистій обстановці, коли батьки садять дитину на коліна і говорять з нею серйозним і тихим голосом. Іноді краще торкнутися цієї теми як би випадково, експромтом. Принцип тут той же, що й у випадку, коли батьки допомагають своїм дітям зрозуміти інші важливі речі, наприклад, як небезпечно переходити вулицю, не подивившись, чи немає машин. Спочатку дорослі проводять серйозну бесіду про правила поведінки на дорозі, а потім, коли виникає відповідна ситуація, теоретичні знання підкріплюються практикою. Наприклад, проїжджаючи по вулиці, мама, ведуча машину, може звернути увагу дітей на їхніх однолітків, що грають поблизу від дороги, зауважити, що такі ігри можуть бути небезпечними, а потім повернутися до перерваної розмови. Адже якщо кожна згадка про усиновлення буде виливатися в серйозну розмову з глибоким аналізом почуттів, то дитина, швидше за все, буде уникати цієї теми.