Як дорослі можуть допомогти гіперактивній дитині?
11:00, 25.10.2021
Синдром дефіциту уваги та гіперактивності фігурує в американській класифікації психічних захворювань DSM. У Міжнародній класифікації хвороб, затвердженій Всесвітньою організацією охорони здоров'я, використовують формулювання "гіперкінетичний розлад". Однак серед психіатрів не припиняються суперечки про те, чи можна вважати гіперактивність хворобою і ставити дитині діагноз СДУГ. Дослідники з Університету Макмамтера (Канада) навіть сформулювали список аргументів "проти" використання цього діагнозу в лікарській практиці. Ось ті з них, які легко зрозуміти, навіть не маючи медичної освіти.
Це клінічний діагноз, його неможливо ні підтвердити, ні спростувати за допомогою лабораторних або рентгенологічних тестів. Для нього взагалі немає чітко вимірних фізичних показників.
Набір критеріїв, за якими діагностується СДУГ, встиг суттєво змінитися кілька разів за досить короткий час.
Терапія, яка прописується пацієнтам із таким діагнозом, по суті, не лікування, а спроба тимчасово полегшити деякі симптоми. І навіть щодо симптомів, ефективність всіх відомих варіантів терапії залишається приводом для суперечок у співтоваристві психіатрів і психотерапевтів.
Утім, дискусія на цю тему почалася досить давно. Ще в 1998 році доктор Фред Бома на повний голос назвав СДУГ стовідсотковим шахрайством. У 2002 році психолог Рассел Барклі опублікував "Міжнародне одноголосне рішення з питання синдрому дефіциту уваги та гіперактивності", підписане 86 психіатрами і психологами, які згодні з тим, що це цілком реальне захворювання.
Якщо говорити про сьогоднішній день, сперечаються вже не стільки про те, чи існує взагалі така хвороба, скільки про те, чи коректна нинішня практика постановки діагнозу СДУГ. Наприклад, у США кілька громадських організацій борються проти того, що цей діагноз ставлять, ґрунтуючись на свідченнях вчителів і вихователів. Тобто коли викладачі кажуть, що на уроках дитина не може всидіти на місці і ні на чому не в змозі зосередитися, її вважають гіперактивною, навіть якщо під час прийому у лікаря очевидних ознак гіперактивності не видно.
"Виходячи з власного лікарського досвіду, можу сказати, що гіперактивну дитину на прийомі видно відразу, — каже психіатр Іванов. — Вона ні хвилини не сидить спокійно, в хід може піти будь-який предмет, до якого вона дотягнеться. Якщо вона так поводиться тільки в класі, а в кабінеті лікаря — інакше, причини треба шукати в чомусь іншому".
Це клінічний діагноз, його неможливо ні підтвердити, ні спростувати за допомогою лабораторних або рентгенологічних тестів. Для нього взагалі немає чітко вимірних фізичних показників.
Набір критеріїв, за якими діагностується СДУГ, встиг суттєво змінитися кілька разів за досить короткий час.
Терапія, яка прописується пацієнтам із таким діагнозом, по суті, не лікування, а спроба тимчасово полегшити деякі симптоми. І навіть щодо симптомів, ефективність всіх відомих варіантів терапії залишається приводом для суперечок у співтоваристві психіатрів і психотерапевтів.
Утім, дискусія на цю тему почалася досить давно. Ще в 1998 році доктор Фред Бома на повний голос назвав СДУГ стовідсотковим шахрайством. У 2002 році психолог Рассел Барклі опублікував "Міжнародне одноголосне рішення з питання синдрому дефіциту уваги та гіперактивності", підписане 86 психіатрами і психологами, які згодні з тим, що це цілком реальне захворювання.
Якщо говорити про сьогоднішній день, сперечаються вже не стільки про те, чи існує взагалі така хвороба, скільки про те, чи коректна нинішня практика постановки діагнозу СДУГ. Наприклад, у США кілька громадських організацій борються проти того, що цей діагноз ставлять, ґрунтуючись на свідченнях вчителів і вихователів. Тобто коли викладачі кажуть, що на уроках дитина не може всидіти на місці і ні на чому не в змозі зосередитися, її вважають гіперактивною, навіть якщо під час прийому у лікаря очевидних ознак гіперактивності не видно.
"Виходячи з власного лікарського досвіду, можу сказати, що гіперактивну дитину на прийомі видно відразу, — каже психіатр Іванов. — Вона ні хвилини не сидить спокійно, в хід може піти будь-який предмет, до якого вона дотягнеться. Якщо вона так поводиться тільки в класі, а в кабінеті лікаря — інакше, причини треба шукати в чомусь іншому".
Теги:
Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter.